Колишній тренер збірної Англії згадав найважливіші моменти своєї кар'єри.
У залі відчувалася щира повага до колишнього тренера збірної Англії — але поруч із нею, як тінь, стояло відчуття нездійсненого.
Минуло шістнадцять місяців відтоді, як Саутгейт залишив, мабуть, найпильніше обговорювану посаду в Англії. Його дух був зламаний після другої поспіль поразки у фіналі чемпіонату Європи. У Берліні він, як завжди, зберіг гідність — потиснув усім руки, відповів на всі запитання. Але повернення до буднів у Йоркширі стало холодним душем: "Поки тренер Іспанії показував кубок у Мадриді, я прибирав блювоту собаки вдома", — з іронією згадує він.
Саутгейт, як і завжди, підійшов до нового етапу життя з педантизмом — став популярним лектором із лідерства, навіть виступав у Гарвардській бізнес-школі. Та все ж його не відпускає те тонке відчуття незавершеності, яке переслідує кожного, кого спорт поставив під мікроскоп. Навіть насолодитися рибою з картоплею на набережній складно — завжди знайдеться хтось, хто порадить, кого треба було ставити на лівий фланг оборони. "Я прийняв ті рішення — і мушу з ними жити. Не можу картати себе двадцять років. Але саме вони визначають, станеш ти легендою чи ні", — каже він.
Нова книга Саутгейта не стільки мемуари про вісім років на чолі Англії, скільки збірка роздумів про те, чого його навчив цей шлях. Навіть свій промах на Євро-96 він сьогодні описує не як трагедію, а як "момент, коли не зміг виконати технічну дію під тиском".
На щастя, справжній Саутгейт — живий, людяний — все ще час від часу проглядається крізь офіційний фасад. Саутгейт вміє розповідати про свої позафутбольні пригоди — наприклад, про обід із принцом Вільямом у Сандрінгемі або спуск із прірви разом із Беаром Гріллсом (британський мандрівник, телеведучий та письменник. Найвідоміший завдяки телепрограмі "Man vs. Wild"). Обрати між цими моментами як "найкращий за межами поля" він не може. Та попри все, значна частина його каденції на чолі збірної була моральним випробуванням — він дедалі більше відчував відповідальність не лише за гру, а й за цінності команди. "Багатьом здавалося, що я спеціально втручався в суспільні теми, — каже він. — Але насправді ми просто реагували на те, що відбувалося навколо нас".
Багато хто пов’язує його перетворення на речника толерантності і єдності з подіями пандемії, коли збірна Англії почала ставати на коліно перед матчами, викликавши хвилю критики навіть від власних уболівальників. Але все почалося раніше. У березні 2019 року, під час відбірного матчу в Чорногорії, Саутгейт спершу розлютився на Денні Роуза за безглузду жовту картку, а потім дізнався, що гравця ображали з трибун расистськими вигуками. Ще гірші сцени відбулися в Болгарії сім місяців потому: перемога Англії 6:0 двічі переривалася через "мавпячі крики" — матч ледве не зупинили.
Після цього відчуття солідарності з темношкірими гравцями збірної лише зміцніло. Під впливом протестів Black Lives Matter Саутгейт переконався: команда має робити символічний антирасистський жест перед кожним матчем. "Дехто казав, що це політика. Але ні — я просто хотів підтримати своїх хлопців", — пояснює він.
Та з часом цей ритуал почав втрачати силу. Для когось він став виглядати як схвалення радикальних гасел руху, на кшталт скасування поліції. До того ж навіть деякі чорні футболісти — наприклад, Вілфрід Заха — відмовлялися брати участь, вважаючи, що це виглядає як покірність, а не гідна позиція.
У підсумку, коли в червні 2021 року збірна зіграла товариський матч із Румунією — один із перших після повернення фанів — реакція частини публіки була гучною і неприємною. "Ми стали на коліно в Мідлсбро, і нас освистали, — згадує Саутгейт. — Я найбільше боявся, що гравці подумають: це їх освистують. Але, гадаю, люди висловлювали протест не проти них, а проти самого жесту".
У той самий час Саутгейт опублікував відкритого листа до вболівальників збірної — спробу пояснити, що для нього означає бути англійцем. "Dear England", — так він починався. Саме ці слова потім стали назвою і театральної постановки, і його нової книги. У листі він писав і про діда, який воював у Другій світовій, і про власне прагнення говорити вголос про несправедливість. "Я просто хотів показати, що наша національна ідентичність змінюється, — пояснює Саутгейт. — Ми маємо зберігати англійськість, але водночас приймати різні культури. У нас є хлопці, які віддані Англії, але пишаються своїм нігерійським чи ганським корінням".
Усе життя Саутгейт був посередником — тим, хто намагався примирити різні сторони. Навіть під час роботи телекоментатором на ITV він примудрився посадити за одне морозиво заклятих суперників Роя Кіна й Патріка Вієйру. Керуючи збірною, він намагався зберігати ту саму рівновагу — ретельно готувався до пресконференцій, немов до тренувань, щоб кожне слово звучало об’єднувально. І хоча він ніколи не називав свою посаду "неможливою місією" — його послідовність результатів (півфінал, фінал, чвертьфінал, фінал) доводить протилежне — постійний шквал критики поступово виснажив. "Королівська родина? Кажуть, важко. Прем’єр-міністр? Небезпечна посада. Але кожен, хто має власну думку, — вважає себе тренером Англії", — усміхається він із гіркою самоіронією.
Та найболючішим стало усвідомлення, що він сам перетворився на фігуру, яка розділяє. Для людини, яка прагнула єдності, це було нестерпно. "Я завжди вчив гравців не зважати на зовнішній шум, але з часом він почав впливати навіть на команду. І коли відчуваєш, що твоя присутність розколює, мусиш чесно запитати себе: чи маєш право залишатися? " — каже він. "Коли після матчу зі Словенією в мене полетіло пиво, я зрозумів, що це знак. Настав час іти".
Але куди? Саутгейту п’ятдесят п’ять. Його вже не раз пов’язували з Манчестер Юнайтед, але він лише посміхається: каже, що йому комфортно викладати, ділитися досвідом із компаніями та студентами. І все ж у його словах чується легкий смуток: "Я проробив неймовірну роботу — роботу з сенсом, бо вона була про мою країну. І знайти щось, що дало б мені подібне відчуття, буде надзвичайно важко. Нічого вже не буде таким самим".
Футбол зробив його лицарем, але водночас залишив у ньому частинку, якої бракує.
The Telegraph