Ситуація навколо можливого укладення угоди між США та Іраном на сьогодні залишається складною та суперечливою. Ключовий момент полягає в тому, що базові очікування швидкого послаблення іранського режиму не справдилися. Ставка на внутрішні протести фактично провалилася: попри суттєвий тиск, влада Ірану змогла втриматися і навіть частково консолідувати навколо себе лояльну частину суспільства. Масового повстання не відбулося, значна частина населення перебуває у стані апатії та страху. З цієї точки зору початкові розрахунки США та Ізраїлю виявилися помилковими.
Паралельно стало очевидно, що сам Іран, попри серйозні втрати та економічний тиск, зберігає керованість і здатність до асиметричної відповіді. Ключовим елементом у цій конфігурації залишається Ормузька протока — стратегічна артерія, через яку проходить близько 20% світової морської торгівлі нафтою, а також значна частина поставок зрідженого газу з країн Перської затоки. Саме контроль над цим вузьким морським коридором робить Іран критично важливим гравцем у глобальній енергетичній архітектурі.
Важливо зафіксувати: США так і не змогли повністю "дотиснути" Іран і забезпечити гарантовано вільне судноплавство в Ормузькій протоці. Це принциповий момент. Тегеран виявився значно краще підготовленим до такого сценарію — насамперед за рахунок асиметричних інструментів впливу: мінних загроз, ракетних систем, безпілотників і берегової інфраструктури. Значною мірою ця підготовка відбувалася з урахуванням технологічної та організаційної підтримки з боку Китаю. У підсумку Іран зберіг можливість у будь-який момент створювати ризики для проходження танкерів, що суттєво посилило його переговорні позиції та змусило США діяти обережніше.
Останніми днями сформувався умовний статус-кво, який можна розглядати як перший етап де-факто перемир’я. Країни Перської затоки — передусім Саудівська Аравія та ОАЕ — чітко сигналізували Вашингтону про неприпустимість ударів по енергетичній інфраструктурі Ірану. Логіка проста: атака на іранські нафтові та газові об’єкти майже гарантовано спричинить дзеркальні удари по інфраструктурі самих країн регіону. З урахуванням того, що подібні атаки вже відбувалися раніше, ці ризики сприймаються як цілком реальні та критичні.
Адміністрація Дональда Трампа, судячи з усього, цей сигнал врахувала. Відтермінування ударів і оголошене "п’ятиденне вікно" для можливих домовленостей — це спроба знизити рівень ескалації та втримати ситуацію в керованих межах. Реакція ринків це підтверджує: ціни на нафту після цих заяв помітно знизилися, що свідчить про зменшення очікувань масштабного конфлікту.
Водночас інформаційне поле залишається вкрай неоднозначним. Дональд Трамп заявляє про "продуктивні переговори" і навіть про наявність певних точок дотику, тоді як Тегеран фактично заперечує сам факт прямих контактів. Така різниця в позиціях може свідчити або про існування закритих каналів комунікації, або про спроби США впливати на ринки та політичний порядок денний через публічні заяви. У поточній конфігурації більш реалістичною виглядає версія про неформальні або опосередковані контакти без повноцінного переговорного процесу.
Додаткову невизначеність створює інформація з ізраїльських джерел про можливу підготовку ситуативної угоди або "заморожування" конфлікту з орієнтиром на початок квітня, зокрема навколо дати 9 квітня. Ці сигнали поки що не мають офіційного підтвердження, однак вони вписуються у загальну логіку нинішньої паузи та спроб перевести конфлікт у більш керовану фазу.
Важливо також розуміти, що обидві сторони об’єктивно зацікавлені в паузі, але з різних причин. США зіткнулися з ризиком втягування у більш глибокий конфлікт, який складно швидко завершити і який несе значні економічні та політичні витрати. Іран, зі свого боку, зацікавлений у перепочинку для стабілізації внутрішньої ситуації та мінімізації збитків, водночас демонструючи здатність до стійкості.
Отже, нинішня ситуація — це не розв’язка, а перехід до фази обережного балансування. Ймовірність запуску переговорного процесу існує, і відповідне вікно можливостей уже відкрилося. Водночас говорити про швидке повноцінне врегулювання поки що передчасно. Найближчим часом, імовірно, відбуватимуться спроби зафіксувати тимчасові домовленості та знизити рівень ескалації, після чого конфлікт може або перейти у формат переговорів, або знову загостритися у разі їхнього зриву.
Вплив на Україну:
По-перше, негативний фактор — зростання цін на енергоносії. Це прямо б’є по споживчій інфляції, підвищує тиск на внутрішній ринок і ускладнює економічну стабільність. Крім того, держава-агресор отримує додаткові доходи від експорту енергоресурсів, нехай навіть у короткостроковій перспективі, що об’єктивно підсилює її фінансові можливості.
По-друге, є і позитивний аспект. США на практиці побачили власні обмеження. Ейфорія та відрив від реальності після попередніх операцій поступово зникають. Стає очевидно, що без союзників, зокрема на Близькому Сході, а тим більше без Європейського Союзу, реалізація масштабних геополітичних і військових рішень значно ускладнюється. Інфраструктура НАТО є глибоко інтегрованою, і без європейського компонента можливості США суттєво обмежуються.
По-третє, на цьому фоні варто очікувати посилення ролі Європейського Союзу в переговорному процесі щодо завершення російсько-української війни. США будуть змушені знижувати напруженість у відносинах із ЄС і демонструвати готовність до більш тісного партнерства. Одним із проявів цього з високою ймовірністю стане глибша інтеграція Європейського Союзу у мирний переговорний процес, що напряму підсилює позиції України.