Первые сто дней Дональда Трампа принято мерять экономикой.
Рецессией. Тарифами. Мировым экономическим кризисом. Сорок седьмой президент США решил, что его страна должна больше производить и больше продавать – и готов не останавливаться ни перед чем. В итоге мир накрыли тарифные угрозы, неуверенность и волнение на биржах. Экономисты ищут параллели с законом Смута-Гоули, президентством Герберта Гувера и его детищем – Великой депрессией, пишет Павел Казарин для "Украинской правды".
Далее текст на языке оригинала. Але в тому й річ, що "ефект Трампа" – зовсім не тільки про економіку.
Президент США справді може вважати, що нинішнє становище Сполучених Штатів – порочне. Що еміграція виробництв до інших країн – несправедлива. Що бути гарантом безпеки для союзників – марнотратство. Що не США мають купувати товари з усього світу, а весь світ має купувати американське та платити за захист. Його біда лише тому, що ця система склалася як результат повоєнної реальності. У якій вартість праці США зростала, надійність американської фінансової системи теж, тому весь світ вкладався не в американське виробництво, а в облігації американського держборгу. Просто тому, що позичати Сполученим Штатам було зручно і безпечно. Так само, як жити під американською парасолькою безпеки.
Дональда Трампа може злити ця ситуація. Він може посваритися з усім світом заради відновлення статус-кво. Проблема лише в тому, що недоліки будь-якої системи часто є продовженням її переваг. І ви не можете обнулити те, що вам не подобається, без обнулення того, що вам до вподоби.
Після Другої світової США перестали бути одним лише економічним гігантом. Вони підняли на прапори гасла глобальних цінностей. Перетворилися на магніт для тих, хто намагався вирватися з-під гніту комуністичних диктатур. У той час, коли світ став двополярним, столицею колективного Заходу став Вашингтон.
Після 1991 року обвалення радянського полюса лише зміцнило цей статус. Демократія і свобода перестали бути однією з розвилок – ставши натомість магістральним шосе. Світ нагадував Comic Con, у якому країни косплеїли тріумфатора та переймали у нього правила життя. Вашингтон перетворився на маяк і цей маяк не мав альтернатив.
Гілберт Честертон писав про те, що Рим полюбили не за велич – Рим став великим, тому що його полюбили. Сполучені Штати закохували не джинсами і не кока-колою – а "небесною подобою" того та іншого. Голлівуду було простіше, ніж будь-якому іншому центру кіноіндустрії. Тому що продавати міф про країну набагато легше, якщо у вашого міфу є гарантовані покупці.
Світ знав, куди біжить Форест Гамп – він біжить до глобалізації, свободи та першого темношкірого президента. Світ розумів, чому рятують рядового Райана – тому що лендліз, план Маршалла та Західний Берлін. Світ бачив, навіщо потрібні ковбої – адже їхньою спадщиною було право власності та торжество закону.
Від кожного героя американської літератури, від кожного персонажа кінематографа можна було провести символічну нитку в сучасність – щоб потім оголосити цю лінію маршрутним листом до волі. Герої "Титаніка" пливли до Америки Кеннеді та Рейгана. Індіана Джонс шукав артефакти минулого на правах представника світлого майбутнього. А Джон Макклейн вабив не самою лише особистою харизмою, а й декораціями країни, яку він раз у раз рятував на Різдво.
Символічний образ неможливий без фундаменту. І останні півстоліття весь символічний капітал Сполучених Штатів спирався на американську ж реальність. У цій реальності були айфон та демократія, жувальна гумка та свобода слова, чизбургер та боротьба за права. Ми жили в просторі, де лише 41 рік відокремлював Барака Обаму від Мартіна Лютера Кінга – і це дозволяло нам говорити про тріумф останнього. А значить, про тріумф Харві Мілка та Ерін Брокович, Джанго та Альдо Рейна, Тоні Старка та Стіва Роджерса.
З будь-якої точки американського минулого історична пряма вела у відоме нам майбутнє – тим самим забезпечуючи гарантований хепі-енд. Будь-який кіногерой був предтечею сьогодення і тому навіть у разі поразки все одно перемагав в очах глядача. Символічна роль Сполучених Штатів була виправданням для всіх зигзагів її історії – даруючи кожному своєму прихильнику рятівне "натомість". Натомість тепер США допомагають бідним. Натомість сьогодні захищають слабких. Натомість зараз протистоять диктатурам.
Тепер усе це в минулому.
Дональд Трамп зламав не лише традицію публічної риторики. Не лише логіку стосунків із союзниками та диктатурами. Він також поховав весь той символічний капітал, що його країна накопичувала десятиліттями.
47-ий президент США скасовує USAID та закриває "Голос Америки". Призначає лояльних та звільняє професіоналів. Лебезить перед диктаторами та підвищує голос на демократії. Дональд Трамп ухвалив рішення "вийти в кеш" – і розмінює на це накопичені дублони репутації та авторитету своєї країни.
Відтепер Сполучені Штати – це країна, яка голосує в ООН синхронно з Нікарагуа, Еритреєю та Білоруссю. Оголошує на весь світ, що інші країни цілують її лідера в дупу. Це країна, яка вимагає, щоб жертва капітулювала перед агресором, щоб не заважати Вашингтону вести бізнес із Москвою.
Дональд Трамп перелицював не лише американську політику. Він заразом відібрав у американського образу всю його "моральну правоту". Ту, що спиралася на роль та значення Сполучених Штатів для решти світу. Ту моральну правоту, що дозволяла співпереживати Скарлет О'Харі та Джону Рембо, Клінту Іствуду та Мартіну Ріггсу.
Велич США будувалася не тільки на економічній могутності. В її фундаменті – довіра до американських інститутів та імідж надійного партнера. Стабільність долара та незалежність Федеральної резервної системи. Професіоналізм бюрократії та верховенство закону. Лідерство в міжнародних організаціях та публічна роль вартового демократії. Все те, від чого відмовляється сьогодні 47-ий президент США.
Руйнуючи символічний капітал заради економіки, Дональд Трамп обнуляє одразу все. Американська мрія більше не римується з етикою. Джинси перестали бути дрескодом демократії. Сполучені Штати позбулися рольової моделі "зразка для наслідування". І навіть якщо на наступному електоральному витку нинішній президент поступиться кріслом своєму опоненту, пам'ять про те, що 77 мільйонів американців обрали курс Дональда Трампа, нікуди не зникне.
У світу був хороший маяк. На жаль, він згас.